ТЕЛЕКРИТИКА

Ваші яйця тухлі!

Дискусію щодо соціополітичної мотивації українських баталій навколо правопису, а також правових засад функціонування електронних бібліотек, розпочату на ТК редактором «Критики» Вадимом Дивничем, сьогодні продовжує Максим Бистрицький. Затримку своєї реації на статтю-звинувачення пана Дивнича упорядник електронної бібліотеки «Ізборник» пояснив у листі до нашої редакції тим, що чекав від нас особливого запрошення до дискусії і, не отримавши його, вирішив таки вербалізувати свою позицію. Пан Бистрицький детально відповідає на не менш детальні закиди свого опонента, а також ділиться своїми уявленнями про ідеальну електронну бібліотеку, приховані загрози правописних баталій, мову та національну ідентичність.

 

ТК, як завджи, відкрита для продовження дискусії.

 

Вступ

 

Правописні війни для українців не дивина. За останні два століття нашим письменством було перепробувано десятки правописних норм, деякі з них на певний час ставали офіційними, а деякі так і залишалися шаленим авторським вивертом. Пояснити особливу напругу, яка виникала навколо вибору перших правописів, нескладно, адже тоді йшлося не про що інше, як про розв'язання найпершої задачі будь-якого національного руху - кодифікації нової (в інших термінах - відродженої) високої культури, що могла б виступати від імені певної території, об'єднуючи етнографчні групи в народ і відкриваючи шлях політичним вимогам аж до утворення власної самостійної держави. Ця задача полягала в укладенні загальновизнаного словника, граматики, а отже, й єдиного правопису. Проте значно важче пояснити запеклість сучасних дискусій навколо єдиного українського правопису, вже усталеного десятиліттями шкільної освіти та державної практики.

 

Через певні політичні обставини, про що докладно поговоримо далі, сучасний правопис не задовольняє окремі групи патріотично налаштованої громадськості, які вже п'ятнадцять років готують країні проекти «найновіших редакцій» та пропозиції змін орфографії та мовної норми. Деякі видавництва, очолювані прихильниками реформ, не діждавшись за цей час бажаних для них змін, переходять на самочинні варіанти і заводять у своїх виданнях певні систематичні помилки, причому кожне власні. Правописна дискусія, таким чином, із теоретичної переноситься у площину практики, фактично стає відкритою війною видавництв та читачів, поставлених перед вибором: читай тільки так, як ми пропонуємо, або шукай інші пропозиції. Читач, підготовлений загальносередньою освітою, стає заручником фанаберії видавця. Як і сто років тому, єдиний український мовний простір роз'їжджається на ізольовані сектори - школа, художня література, науковий переклад, офіційні видання. У пересічній книгарні за одним заходом можна легко нарахувати зо кілька самочинних правописів, які практикуються різними приватними видавництвами. Особливо далеко просунулись у впровадженні систематичних помилок до своїх видань редактори видавництва «Критика», чиє знущання над українською орфографією обійти увагою неможливо.

 

Розвиток мережевих технологій вносить нові, надзвичайно цікаві корективи як у теоретичну дискусію, так і в щоденну практику, руйнуючи стереотипні обмеження та відкриваючи нові можливості для всіх зацікавлених учасників. Вузол проблем, що вони з появою сучасної технології виникають просто зараз, на наших очах, і є предметом моєї відповіді на опус редактора «Критики» Вадима Дивнича, що наприкінці червня з'явився в «Телекритиці».

 

* * *

 

Тієї спекотної червневої середи я кілька годин провів у бібліотеці Вернадського, розшукуючи якісь матеріали. Результат був задовільний, як для звичайного бібліотечного дня, - кілька статей та виписок із журналів. Та значну частину часу я витратив на порожні організаційні клопоти: заповнював бланки, ждав відповіді книгосховища, а також катався Києвом із центрального корпусу бібліотеки до корпусу на Володимирській вулиці. На жаль, при цьому більшість запланованих на той день завдань виконати не зміг - у найбільшому в Україні бібліотечному фонді при ближчому знайомстві часто доводиться наштовхуватися на прикрі прогалини. Чекаючи, поки виконають моє читацьке замовлення, або з якоїсь випадкової причини надішлють відмову, я мріяв про ідеальну бібліотеку - добре укомплектовану, з пошуком книжок та цитат, автоматизовану, в якій мій час не витрачався б марно на супровідні дії. Зізнайтесь, ви, хто користується книгосховищами та архівами, кому доводиться робити численні ксерокопії, фотографії та виписки, також задумувалися про кращу організацію роботи?

 

Далі не набридатиму малоцікавими розповідями про свої побутові обставини. Результати походу до бібліотеки вже з'явилися на сайті «Ізборник» або незабаром з'являться в проекті віртуальних шевченківських читань ua_kobzar. Зате мені ввечері того дня було надзвичайно цікаво натрапити на замітку про себе у «Телекритиці». Адже дуже нечасто записи у блоґах стають предметом обговорення на зовнішніх ресурсах. Цікавість, утім, швидко змінилася розчаруванням. Кожному, хто хоч раз потрапляв на мережеві дискусії, відомо, наскільки поширені тут класичні прийоми брудної газетної полеміки. Замітка виявилася звичайнісіньким пасквілем, головною ціллю якого стало не обговорення нібито піднятих проблем, а шельмування моїх персональних якостей та вчинків, виходячи із загальних міркувань завданої образи. Прийом заперечення класичний:

 

«- Ет, бабко, твої яйця тухлі! - каже жінка лоточниці на ринку.

- Що-що? - заперечує та. - Мої яйця тухлі? Та ти сама тухла! Це ти кажеш мені про мої яйця? Ти? Бува, це не твого татуся вошва в канаві заїла, мамця загулювала з французами, а бабця відкинулася в дешевому притулку? Лишень гляньте на неї, цілу скатертину замість хустки напнула! Авжеж, знаємо, звідки у неї ота хустка й капелюшки. Якби не гусари, зараз не ходила би така вичепурена. Добропорядні ж бо господу доглядають, а оцій саме місце в буцегарні. Заштопала б краще свої діряві панчохи!

Коротше кажучи, лоточниця в ній не помітить жодної доброї рисочки. Вона мислить абстрактно і підсумовує все - хустку, капелюшок, скатертину, до кінчиків пальців та інших частин тіла, з батьком а всією ріднею вкупі, - виключно в світлі того злочину, що та посміла назвати її яйця тухлими. В її очах усе, наскрізь усе забарвлюється в колір цих тухлих яєць, хоча ті гусари, про яких згадала лоточниця (коли вони, звісно, мають до жінки хоч якесь відношення, а в цьому можна серйозно сумніватися), напевно звернули б увагу на зовсім інші прикмети» (Геґель «Хто мислить абстрактно?», 1807).

 

І саме таким об'єктом критики мимоволі довелося стати мені, після того, як у приватному блозі я написав про правописні збочення видавництва «Критика» та про сучасні технології, що допомагають незадоволеним читачам виправляти помилки видавців.

 

Натрапивши на мій блоґ, обурений представник видавництва, цілком у відповідності до жанру заперечень лоточниці, не вигадав нічого кращого, як змішати докупи все, що міг собі уявити про кривдника. Ображений записом про свій самочинний правопис, критиківець добряче повправлявся в абстрактних психологічних дослідженнях і над гілкою супровідної дискусії в блозі. Серед його плутаних «соціо-політичних» звинувачень, довільних вигадок, персональних образ та оціночних суджень нелегко виокремлювати справжні проблемні моменти, на яких варто було б зосередитися в першу чергу. Ну хіба не дивно пов'язувати досить спеціальне питання додаткових інтервокальних звуків із припущенням про чиєсь комсомольське минуле, або проблеми електронних текстів вирішувати відносно ставлення до певного академіка НАН України чи якогось нікому невідомого одесита? Розбирати кожен закид окремо, коли звинувачення йдуть від загальних уявлень, немає сенсу; забарвлена в густий колір «тухлого» правопису філіппіка віддає мені право самому виокремити з цього критиківського сумбуру важливі питання.

 

Частина перша. Електронні бібліотеки

 

Перші електронні бібліотеки, тобто зібрані разом цифрові матеріали, доступні для читачів за допомогою комп'ютера, з'явилися ще до появи всесвітньої мережі. Традиційно найстарішою бібліотекою текстів у цифровому форматі, яка створювалася саме як універсальне цифрове зібрання, вважається «Проект Ґутенберґ», що кілька десятиліть поповнюється волонтерами з різних частин світу. Її заснування, радше символічне оцифровування Декларації незалежності та Конституції США, у 1971 році стало можливим завдяки виділеному машинному часу, що коштував тоді сотні тисяч доларів. Щоб мати уявлення про масштаби та складність виконаної роботи, можна зазначити, що за наступні двадцять років, до середини 90-х, кількість оцифрованих текстів у цьому проекті ще не перевищувала однієї тисячі.

 

Ідея відкритих інформаційних ресурсів із можливістю пошуку, обробки та зберігання текстової інформації отримала своє справжнє втілення з об'єднанням державних, наукових, бізнесових мереж у мережу Інтернет. У середині 90-х бібліотечні проекти в мережі почали з'являтися як відповідь на запити все зростаючої кількості користувачів. Розвиток технології, здешевшання технічних засобів і всього ланцюжка підготовки електронного тексту від набору чи розпізнавання аж до утримання сайтів відкрили можливість волонтерам-популяризаторам зробити свій внесок. 1994 року, із зібрання популярної фантастики відкрилася перша російська універсальна електронна бібліотека Мошкова. З появою розрізнених збірок творів шкільної програми літератури та кількох популярних історичних робіт розпочалася історія власне українських електронних бібліотек. З тих початкових проектів до нашого часу збереглася, здається, лише чудова бібліотека української поезії «Поетика».

 

Власні електронні ресурси з'являлися при сайтах університетів (для прикладу можна назвати сайт Львівського університету, де з 2001 року розміщуються «Нариси» Наталі Яковенко та архівних установ. До наповнення української мережі зі свого боку підключалися великі бібліотеки (див. «Кировоградська обласна універсальна наукова бібліотека»). Також на початку 2000-х окремі ентузіасти починають створювати свої проекти: «Українська спілка», «Джерело», «AeLib», «Бібліотека української літератури» та інші. Тут варто зазначити, що розвиток власне українських мережевих проектів, що ґрунтуються на волонтерських засадах, весь час наштовхувався на нестачу оцих саме волонтерів. Адже, коли до цього доходив розвиток української мережі, прикрим чином виявлялося, що багатьох потенційних помічників вже було залучено до більших, або до російських, або до інших закордонних ініціатив. Не зупинятимусь на причинах, вони очевидні: постійне відставання української інтернет-галузі (зокрема, вільні сервери та файлообмінники), повільна комп'ютеризація реґіонів, мовна ситуація у великих містах, часто політичні уподобання. Мабуть, тепер до цих причин варто буде додавати правописні негаразди.

 

Мій індивідуальний проект «Ізборник. Історія України IX-XVIII ст. Першоджерела та інтерпретації» був розпочатий у серпні 2001 року. Основною початковою метою було оцифровування найвідоміших історичних джерел та супровідної навчально-довідкової літератури для вишів. Відкритий із українського перекладу Іпатіївського літопису, сайт у загальних рисах набув свого сучасного вигляду до 2004 року поєднанням в одній бібліотеці цифрових текстів із історії, політології, мовознавства, літературознавства, культурології. Кожне нове поповнення у частині джерел одразу тягнуло за собою поповнення у розділах довідкової та наукової літератури. Поступово, відходячи від початкової концепції, з полички давньої української літератури сайт перетворився на електронну збірку праць та текстів із українознавства в широкому розумінні, орієнтовану на студентів, дослідників та всіх зацікавлених. Останнім великим поповненням став цього року розділ, присвячений Тарасу Шевченку; він тісно зв'язаний із розвитком окремого проекту віртуальних шевченківських читань ua_kobzar.

 

Шкода від бібліотек. Правові засади функціонування

 

Назва «електронна бібліотека» - найпоширеніша для колекцій цифрових текстів різних форматів - застосовується, проте, на позначення такого явища, що воно значно відрізняється від звичайних паперових книгозбірень. Функціонування електронних бібліотек має свої особливості на всіх рівнях: визначення одиниць зберігання, обслуговування, каталогізація, організація доступу читачів. Сучасна електронна бібліотека у певному розумінні перебирає на себе деякі функції видавця. Тому текст, розміщений у такій бібліотеці, часто називають також «електронною публікацію», бо потенційно необмежений доступ за допомогою комп'ютера до ресурсів відкритої онлайн-бібліотеки дозволяє інтерпретувати її як засіб масової інформації. Втім, як і будь-який сайт, від блоґу до домашньої сторінки.

 

Саме це наражає упорядників електронних бібліотек на всі можливі звинувачення з боку видавців поліграфічної продукції, на кшталт тих, що їх озвучив критиківець. Вдаватися глибоко в питання авторського права мені тут не випадає. В цьому пункті я повністю і беззастережно визнаю, що електронні бібліотеки поки не захищені від таких нарікань та навіть судових позовів, на відміну від звичайних бібліотек, традиційно прирівнюваних до закладів культури. Питанню функціонування електронних бібліотек, їх взаємодії з видавцями та власниками авторських прав присвячена величезна полемічна література. Позиції загалом незмінні й озвучувалися неодноразово - видавці вважають, що бібліотеки порушують авторське право і шкодять комерції, натомість утримувачі бібліотечних ресурсів відкритого доступу відповідають, що електронний текст у таких бібліотеках є цілком новим феноменом віртуального світу, до якого слід застосовувати нові підходи. Для перших було б справжнім подарунком прирівняти сайти до ЗМІ, як це зробили в Казахстані та як час од часу висувають у законопроектах наші реґіонали, другі мріють - а чому б ні? - про обов'язковий електронний бібліотечний примірник. А поки що мережа пропонує необмежені можливості для того, щоб обійти сучасне законодавство з авторського права. Можна вказати на успішне функціонування файлообмінників та тематичних груп розсилки, які обмінюються оцифрованими текстами між собою. Справді, які можуть бути формальні нарікання на величезний російський каталог Інфаната/Натахаус? Вони ж бо не розміщують тексти, самі лише посилання на них. Отже, розмірковуючи про авторське право в мережі, варто постійно брати до уваги, що захистити його в сучасному вигляді вже практично неможливо. А накопичені в різноманітних розрізнених груп волонтерів гігабайти електронних текстів так чи так неодмінно потраплятимуть до відкритого доступу.

 

В українському сеґменті мережі питання авторського права набуває ще більшої гостроти через особливості культурно-історичного характеру. Адже до сучасної мовної ситуації (за приблизними оцінками лише десята частина українських із територіального походження сайтів ведуться українською мовою або мають українську версію) та значного відставання розвитку системи власних мережевих ресурсів і, як наслідок, як я вже бідкався вище, відтоку волонтерів через брак точок докладання зусиль, додається зовнішнє правове обмеження, яке дозволяє для законного розміщення в бібліотеках відкритого доступу хіба що видання радянської доби та ще давніші друки. Для частини першоджерел воно не відіграє суттєвої ролі, основний корпус публікувався саме тоді, але в частині довідкової літератури це обмеження обертається катастрофою. Бо за відсутності нових українських матеріалів, довідників, словників, монографій, статей, перекладів читачеві залишаються самі радянські інтерпретації. Як і в усіх інших публічних сферах українського життя, й тут до решти проблем додається проблема створення, ба навіть відвоювання, українського інформаційного простору. Хіба може в такій ситуації здивувати ідея про обов'язковий електронний примірник для некомерційних публічних бібліотек? Можливо, перші кроки в цьому напрямі робляться в обов'язковому електронному примірнику автореферетів дисертацій, котрі отримує наша Наукова бібілотека імені Вернадського і розміщує у відкритому доступі в мережі. (Питання еталонного електронного примірника потребує окремого обговорення.)

 

Чи завдають електронні бібліотеки шкоди комерції? Об'єктивні дослідження мені невідомі, за свідченням спеціалістів, вони в Україні не проводилися через значні витрати, тому утримуюсь відповідати «так» чи «ні». Можна переформулювати запитання інакше: чи шкодять комерції бібліотеки взагалі, в тому числі звичайні книгозбірні? У пасквілі критиківця подибуємо характерний приклад застосування прийому лоточниці і в підході до цієї проблеми. Так, цілком теоретично, із загальних міркувань про апріорну шкоду від електронних бібліотек, він вивів, що «Нарисів» Наталі Яковенко не може бути в мережі, бо їм доводиться додруковувати четвертий наклад. (Залишу як несуттєві вигадки, висловлені при цьому про мою персону, аж до гайдамаччини включно, через те, що цей текст не потрапив до «Ізборника».) Натомість добре відомо, що текст підручника було розміщено у відкритому доступі на сайті Львівського університету ще вісім років тому. То чи не наявність електронного тексту для публічного ознайомлення збільшувала попит на паперовий варіант весь цей час? Цей приклад, звісно, свідчить лише про некомпетентність Вадима Дивнича, досвіченіший критик знайшов би кращі свідчення, які за замовчанням продемонстрували би збитки від бібліотек. А втім, вже на цьому кумедно проваленому прикладі можна з впевненістю зазначити, що безперечно існують додаткові фактори, що можуть впливати на рівень продажу поліграфічних виробів значно потужніше за наявність чи відсутність віртуального примірника в електронних бібліотеках.

 

Перспективи електронних бібліотек

 

У світі давно відійшла у минуле доба побудованих на голому ентузіазмі приватних некомерційних сайтів. До справи, якою раніше професійно займалися тільки окремі групи при університетах та наукових бібілотеках, як частиною чи то освітнього процесу, чи виходячи з потреб збереження текстів для обмеженого кола своїх читачів, долучилися корпорації, основною сферою діяльності яких є робота з інформацією в Інтернеті. Провідною компанією є Google Inc., яка надає повний або обмежений американським законодавством доступ до мільйонів оцифрованих книг та журналів у рамках проекту «Книги Google». Для українського користувача це вже сьогодні відкриває доступ до цифрових копій багатьох тисяч українських книг та журналів, що колись потрапили на збереження в американські та європейські бібліотеки-партнери цієї програми.

 

Окремі віртуальні бібліотечні ініціативи підтримуються урядами та міжнародними організаціями, виходячи з їхніх культурних потреб. З видатних досягнень варто відмітити проект Національної бібліотеки Франції Gallica, що був відкритий для користувачів всесвітньої мережі 2006 року в конкуренції з Google'ом, як заявив тодішній президент бібліотеки Жан-Ноель Жаннане, для запобігання загрозі французькій культурі та культурній різноманітності. Цей проект мав розвиток і підтримку з боку європейських інституцій, і в листопаді 2008 року була відкрита всеєвропейська електронна бібліотека Europeana. У Російській Федерації цього року урочисто відкрилася Президентська бібліотека імені Бориса Єльцина, метою створення якої є «активний вплив на масову суспільну свідомість шляхом формування єдиного інформаційного простору». У квітні розпочала роботу «Світова цифрова бібліотека» для «сприяння міжнародному та міжкультурному взаємопророзумінню». Значних результатів в оцифровування своєї культурної спадщини досягли польські електронні бібліотеки, об'єднані тепер у «Федерацію цифрових бібілотек». Чи можна порівняти з вищезгаданими потужними над- та національними проектами відкритий цього року Національною бібліотекою України імені Володимира Вернадського доступ до українських наукових журналів або репозиторій старих друків при Київському університеті всього на кілька тисяч одиниць, підтриманий ЮНЕСКО?

 

Ще один перспективний напрям організації відкритого доступу до цифрових книг сьогодні пропонують електронні архіви, такі як сайт «Internet Archive». Його відкрита для поповнення читачами неприбуткова електронна бібліотека, побудована за принципом «One web page for every book ever published» («один сайт для всіх книжок, що коли-небудь друкувалися»), приваблює багатьох волонтерів. Уже сьогодні в ньому без огляду на авторське право зібрано понад мільйон повнотекстових видань, серед яких трапляються й українські, додані українськими користувачами. Організовані з елементами соціальних мереж, подібні проекти електронних архівів впроваждують елемент конкуренції між волонтерами, додаючи ігрове зацікавлення в процес оцифровування.

 

Бібліотекаре, ти злодій!

 

Але в самій Україні оцінка електронних бібліотек як культурного явища залишається справою майбутнього. Досі можна взагалі не помічати важливості створення електронних бібліотек для самого існування української культури в нову інформаційну добу. І робиться це надто вже успішно. Так успішно, що трапляються курйозні випадки аґітації бібліотекарів проти електронної книги!

 

Отже, справа українських електронних бібліотек поки залишатиметься на відкуп ентузіастів, аматорів і окремих наукових та освітніх установ із просвіченими керівниками, де тільки-но починають збиратися тематичні добірки, переважно з власних видань та колекцій. Жоден із існуючих на сьогодні українських проектів не може скласти конкуренцію навіть аналогічним російським, не кажучи про європейські. Взяти хоча б вузьку сферу мовознавства, пам'ятаючи про те, що основними темами в нашому сеґменті залишаються мовні, літературні та історичні. Портал Грамота.ру, Національний корпус російської мови, Етимологія й історія слів російської мови, Російська література та фольклор та багато-багато інших подібних проектів просто не мають українських аналогів. І нечисленним волонтерам, які в нас заповнюють цю прогалину на громадських засадах, не отримуючи жодного комерційного зиску, доводиться риторично благати навіть не про сприяння, а хоча б про мінімальну увагу і розуміння. Бо таким суспільним захистом, який здавна мають звичайні бібліотеки, електронні довго ще не користуватимуться, і з цим доводиться рахуватися. Наприклад, приховувати відкритий доступ за дружньою реєстрацією, як це робить «Книгосховище українського мовця». І виправдовувати законні нарікання тим, що з публічного доступу на першу вимогу вилучатимуться тексти, власники авторського права на які з якихось причин не бажають подальшого розміщення своїх видань у мережі.

 

Частина друга. Мовна норма

 

«Автор цілком переконаний, що не тільки самовільні заборони й дозвіл, а навіть слушні й доречні, призводять лише до калічення й зодноманітнення мови, коли вони подаються в супроводі тієї думки, що гарне в мові міряється віддаленням від російського, польського тощо і орієнтацією на найвідсталіші культурно верстви українського населення. На його думку, органічний і на своєму місці мовний барбаризм кращий, ніж недоречний „українізм", а вже надто вигаданий штучний, бо „кращий живий собака, ніж мертвий лев"»

Олекса Синявський

 

Історія та теорія

 

Тепер поговоримо про правописні проблеми. Хоча основні звинувачення критиківця були спрямовані на електронні бібліотеки та порушення прав видавця, саме питання української мовної норми, на мою думку, стало справжньою причиною появи пасквіля. Це змушує, перш ніж переходити до розгляду окремих систематичних помилок, звернутися до підстав правописних дискусій загалом.

 

Мова відіграє надзвичайно важливу роль в уявленнях людей про себе. У відокремленні «своїх» од «чужих», зрозумілість їхньої мови стає чи не найголовнішою ознакою. І ця ознака набула цілком особливого значення в новітню національну добу, з часу, коли почали складатися сучасні нації.

 

Ідея про те, що мова є визначальною особливістю нації, з'явилася у період наполеонівських війн та пошуків німецькими романтиками вічних, незмінних та природних внутрішніх кордонів, що відрізняли б їхню націю від решти. Її чи не вперше сформулював Йоганн Ґотліб Фіхте 1806 року у «Бесідах до німецького народу», надійно з

Главное в разделе

Дуся

MELOVIN змусив своїх шанувальників напружитися

Дуся

Ілон Маск обмінявся образами з рятувальником тайських школярів-футболістів

Популярное на Телекритике



Культура

Як позбутися актора без зайвого шуму

Культура

Одеська кіностудія оголосила початок нової епохи

Дуся

MELOVIN змусив своїх шанувальників напружитися

Дуся

Ілон Маск обмінявся образами з рятувальником тайських школярів-футболістів