ТЕЛЕКРИТИКА

«Дике поле»: трагікомічний степовий вестерн від режисера-дебютанта дихає вогнем

8 листопада в прокат вийде екранізація роману Сергія Жадана «Ворошиловград»

Культура

Слоган фільму – «Захищай своє» – відгукується для українського глядача несподіваними нотами. Чи потрібно захищати абсолютно будь-який вітчизняний продукт, до того ж профінансований з народної кишені? (Держкіно виділило на фільм 15,5 млн грн – половину його загального бюджету.)


Або ще більш провокаційне запитання: чи потрібно «захищати своє», з симпатією зображуючи побут Луганщини початку 2010-х, не киваючи змовницьки – мовляв, це лише трішки на північ від Донбасу, який стане «Донбасом», – і не роблячи з картини карикатуру або фільм у жанрі «мондо»? На жаль, далеко не для всіх українців відповідь на останнє запитання однозначна, і цей край частіше стає полігоном для антиутопій, аніж для гуманніших жанрів. Звичайно, для Сергія Жадана Старобільськ – батьківщина, до якої він здатний ставитися і з гіркотою, і з гумором, але чи не залишиться від цієї суперечливої ​​любові одна лише гіркота і гумор, коли книга стане фільмом? Ризик того, що «Дике поле», яке позиціонувалося як «істерн», почне транслювати орієнталізм, нехай і з людським обличчям, здавався високим.

На щастя, в «Дикому полі» не живуть циклопи і песиголовці. А коли ви познайомитеся з тими, хто живе, – то відпаде й перше запитання: чи вартий фільм нашої беззастережної любові. Так, вартий – і не тому, що знятий Україною (до речі, в копродукції зі Швейцарією і Нідерландами), а тому, що він просто добре знятий, навіть за європейськими мірками.

_

_

Це видно вже з перших кадрів, в яких самотній і не обтяжений цілями в житті «незалежний експерт» Герман (Олег Москаленко) стареньку квартирку, щоб з’їздити в рідній Старобільськ, де залишилася без нагляду ще старіша заправка його брата. На місці його зустрічають приятелі – колишній спортсмен Травма (Георгій Поволоцький) і невизначеного віку Коча із замашками юродивого (Володимир Ямненко), а також вороги – банда рейдерів.

_

_

Незвично, але це не звичайні для кіно «бандит №1», «бандит №2» та інші, серед яких зазвичай лише ватажок наділений харизмою. Колоритний не тільки вкрадливий лідер зграї Микола Миколайович (Ігор Портянко), який при зустрічі з нашим україномовним героєм переходить на «азірівку» – чи то знущаючись, чи то намагаючись догодити, – а й кожен із його зловісних підопічних.

_

_

І навіть головний бос Марлен Владленович (Роман Халаїмов), який, як і належить людині з таким ім'ям, дещо відрізняється від звичайних бандюків – він блідий, меланхолійний і пасивно агресивний, – не копіює бездумно образ загадкових російських мафіозі, яким так активно жонглюють у Голлівуді . Обставини його зустрічі з головним героєм теж нетривіальні: рятуючись від контрабандистів, Герман ненавмисно застрибує в особистий поїзд хрещеного батька, відтак їхня спільна подорож стає ще химернішою, ніж сценка, в якій він відчуває «прихід» від снодійного.

_

_

Що справедливо щодо бандитів, подвійно справедливо щодо жінок. Не зрозумійте неправильно – мова про те, що жіночих персонажів фільму теж не можна проштампувати «любовний інтерес героя №1» і «...№2», відразу про них забувши. Юна Євгенія Муц (Катя) – це ім'я, яке варто запам'ятати: хтось може сказати, що її героїня мало що робить у фільмі крім того, що показує Германові цицьки, але, нехай це й звучить як поганий каламбур, їй вдалося показати внутрішній світ рано дозрілих, неприкаяних провінційних дівчат з більшою зухвалістю і драмою, ніж деякі вкладають у роль леді Макбет.

_

_

Аналогічної самовіддачі ми чекали й від Руслани Хазіпової із Dakh Daughters, для якої це теж повнометражний кінодебют, – і не помилилися. У ролі бухгалтерки Олі вона цілком достовірно вмикає слобожанський акцент, розсікає на мопеді і вітає придбання портвейну фразою «Ну шо, псіханемо?» – однак зрештою виявляється надзвичайно вразливою.

_

_

За те, що «Дике поле» успішно вирішує вічну проблему українського кіно, де є персонажі хороші і погані, але рідко зустрічаються ті, що запам'ятовуються, слід подякувати ще й Наталі Ворожбит, яка раніше написала сценарій для «Кіборгів». Режисер Ярослав Лодигін також виступив співавтором сценарію, і хоча порівняння з раннім Гаєм Річі, які пролунали на прем'єрі, напевно, трішки передчасні для дебютанта, не розчулитися від успішної адаптації голлівудських кінотропів для українських реалій просто неможливо.

_

_

Хочете, наприклад, підозрілого типа, що цитує Біблію із захватом Семюела Джексона в тарантінівському «Чтиві»? Ось вам Пастор (Олексій Горбунов). У «Ворошиловграді» це типова жаданівська фігура: в його прозі раз у раз зустрічаються каламутні особи на кшталт «преподобного Джонсон-і-Джонсона» з роману «Депеш Мод», та й інші герої не проти час від часу штовхнути проповідь «за життя». Але Пастор-Горбунов не комічний: його фінальний монолог перед «фермерами» (ще одним кримінальним осередком) присвячений пророку Даниїлу, який нібито дихав на голодних левів вогнем і так урятувався.

_

_

Ця промова звучить кумедно, та в контексті реалій сучасної України залишає висіти в повітрі непоставлене запитання. Чи достукався проповідник до своєї пастви, закликаючи не воювати один із одним, чи вони сприймуть байку про вогонь із наївністю дітей, яким дозволили пустувати, і вирушать далі палити чужі бензовози, заправки, заводи і будинки? Палити, не розуміючи, що знищують своє.

_

_

До речі, про запитання без відповіді: незважаючи на те, що для Лодигіна це перший повнометражний фільм, режисер продемонстрував чудове вміння в потрібний момент перервати розповідь. Адже не обов'язково героєві нести свою подругу в очерети при місяці, щоб ми зрозуміли, що саме вона – його єдина. І не обов'язково впиватися камерою в шокуюче вбивство одного з головних героїв, якщо обличчя його товаришів здатні передати весь жах і безглуздість того, що відбувається. І музика не обов'язково має бути буквальним коментарем до подій в кадрі (любителі вставляти в фільми цілі треки українських рок-поетів мають здивуватися).

Нарешті, він продемонстрував, що проза Жадана – чудовий матеріал для авантюрних трагікомедій. Якщо інші режисери зрозуміють натяк, то можна очікувати, що наше маргінальне минуле і сьогодення («Ворошиловград», нагадаємо, присвячений історії українського рейдерства) будуть увічнені не тільки в якійсь «Братві-8» або депресивному фестивальному кіно, а й у фільмах на зразок лодигінського – диких, проте симпатичних.

_

_

Статті до теми

Главное в разделе

Культура

Володимир Войтенко став головою правління Української кіноакадемії

Культура

Стартували зйомки другої частини кінокомедії «Свінгери»

Популярное на Телекритике



Бізнес

Провайдери, мовники і «Зеонбуд»: відсутність регуляції і запуск платного пакету ефірної цифри

Бізнес

Pay TV vs Free TV. Як телегрупи створюють ринок Pay TV і чому 2019 рік буде переломним

Дуся

Сушко написала прощальний пост

Дуся

Лігачова звільнила журналістку після 8 років роботи. Остання пожалілася на спроби цензури і «психологічний пресинг»