ТЕЛЕКРИТИКА

«366 ритуалів визволення»: інтерв’ю з Ігорем Грубичем

Хорватський художник – про свободу преси, травми югославських воєн, Кустурицю та Міядзакі

Культура

У рамках «Київського інтернаціоналу» Україну відвідав відомий художник-акціоніст із Загреба Ігор Грубич. «Телекритика» побувала на його лекції, присвяченій проекту «366 ритуалів звільнення», і не втратила нагоди докладніше розпитати автора про його погляди на політику і мистецтво.


У 1968 році внутрішнє подвір’я (перистиль) Палацу Діоклетіана в хорватському місті Спліт було пофарбоване в червоний колір, що на той момент здавалося випадом проти комуністичної влади Югославії. 30 років по тому молодий художник Ігор Грубич спровокував серйозний скандал, намалювавши в центрі все того ж перистилю величезну чорну пляму і присвятивши свою акцію «Червоному перистилю». А в 2008 році Грубич створив проект «366 ритуалів звільнення», у рамках якого щодня протягом року продукував «мікрополітичні інтервенції» в публічний простір: перетворював нацистські графіті на позитивні послання, розклеював саморобні стікери і розраховувався в магазинах банкнотами, на яких писав заклики чинити опір жадібності (один день – один «ритуал»). У річницю всіх цих подій ми поговорили з Грубичем про символізм його робіт і поточні проекти.

Ігор Грубич

Фото: Олександр Коваленко / Центр візуальної культури

Як ЗМІ реагували на ваші ранні проекти та на «366 ритуалів звільнення»?

Реакція тоді й зараз була дуже різною. У 2008 році у нас вже активно користувалися інтернетом, тож у мережі було багато інформації з приводу «366 ритуалів звільнення» – ряд молодих кураторів розміщували фото моїх робіт на своїх сайтах. Щодо 1998-го, коли я створив «Чорний перистиль», то все було інакше: тоді всі ЗМІ контролювалися урядом. На всю країну були три ліберальні ЗМІ: одна радіостанція і дві газети, які фінансувалися не нашим урядом, а [Джорджем] Соросом, тож вони могли вільно висвітлювати цей протест. Проте, хай там як, про цю подію писали всі ЗМІ, зокрема й культурні, тому що такий мистецький жест викликав багато запитань. Одне з найголовніших запитань – чи дійсно це було мистецтво? Чи був це акт протесту або просто легко змивана фарба, щось на кшталт дитячої забави? Звичайно, було багато уваги з боку ЗМІ правого спрямування.

Хорватія була досить консервативною країною, і в суспільстві ще відчувалося повоєнне напруження. У цей період багато наших інтелектуали ще не дозволяли собі говорити те, що думали – уряд розцінив би це як дії ворогів народу, і вони просто боялися за свої робочі місця. А мені було лише 28 років, мені не було чого втрачати. Тож, коли моя робота з'явилася, вона справила досить спектакулярний (в тому сенсі, в якому це слово розуміли ситуаціоністи) ефект. І оскільки в країні не було медіаопозиції, «Чорний перистиль» наробив чимало шуму. Здавалося, що люди й ЗМІ зголодніли за чимось подібним.

Різниця з 2008 роком полягала в тому, що до цього моменту у нас було вже багато вільної преси, а політичного тиску вже не було. Можливо, тому «366 ритуалів звільнення» вже не викликали таку гучну реакцію.

У «366 ритуалах» ви використовували низку соціалістичних і комуністичних символів. В Україні, наприклад, вони заборонені. У Хорватії – ні?

Ні. Я не розумію, як можна ідеологічно зрівнювати соціалістичну та фашистську символіку. Але я не знаю, наскільки це справедливо для України: югославська версія соціалізму була більш ліберальною і демократичною, ніж у інших країнах Східного блоку.

Общество

Жак Рансьер в Киеве: о чем говорил знаменитый французский философ

Хай там що, а до нагадувань про комунізм у Хорватії напевно ставляться недружелюбно.

Ще й як недружелюбно: через це під час війни в 90-х у країні було знищено 3000 антифашистських пам'ятників.

До чого я веду: зрозуміло, що в західних ЗМІ ви представлені як видатний мультимедіа-художник. А як сприймають ваші роботи у вас на батьківщині – ви вважаєтеся там кимось на кшталт дисидента?

Щодо нової хвилі правоорієнтованих, екстремістських груп – то, звичайно, вони вважають мої роботи «лівими». І моє ім'я можна знайти в інтернеті в списках людей – художників і інтелектуалів, – які симпатизують соціалізму. Нас називають «юго-ностальгуючими». Але це не так, я не ностальгую за колишньою Югославією. Я ностальгую за певними робочими і суспільними цінностями, які існували за соціалізму.

Лекція Ігоря Грубича в Будинку кіно

Фото: Олександр Коваленко / Центр візуальної культури

Щодо символіки... Можливо, вона здається вам комуністичною, тому що під час акцій я був одягнений в робочу форму. (Під час створення «366 ритуалів звільнення» Грубич носив уніформу комунального робітника, що давало йому змогу не привертати уваги і, наприклад, пофарбувати в червоний колір воду у фонтані під час візиту Джорджа Буша до Хорватії. – Ред.) Або тому, що я пов'язав червоні хустки на антифашистські пам'ятники. Але я зробив це, щоб привернути увагу до знищення пам'ятників і в якомусь сенсі оживити їх, оживити їхні цінності. Саме антифашистські цінності: я здатний відокремити чисту ідею антифашизму і боротьби за краще суспільство, які народилися під час Другої світової війни, від післявоєнного соціалізму.

Коли люди бачать червоний колір у багатьох моїх роботах, часто починають автоматично асоціювати їх із соціалізмом. Але якщо уважно зчитати сенс кожного проекту, в якому я використовую червоний колір, можна побачити, що він символізує різні речі. Він може означати силу юності або пристрасть. Або кров, як у разі з протестом під час візиту Джорджа Буша.

Більшість ваших акцій були проведені нелегально або спонтанно. Але ж був і проект, який вам хоч-не-хоч треба було узгоджувати з владою – Velvet Underground, для якого ви фотографували ув’язнених. Як вам вдалося отримати дозвіл?

Цей проект я почав у 2002 році. На той момент Міністерство юстиції було досить відкритим до співпраці. Я почав роботу над проектом у форматі воркшопу. Самим ув'язненим, тюремній владі і психологам я відкрито пояснив свою мотивацію: під час війни в 90-х багато творчих людей, у тому числі й мої знайомі, потрапили в тюрми через наркотики. Тоді з'явилося багато дешевих і сильних речовин – на кшталт героїну, який імпортували з Афганістану до Європи через країни колишньої Югославії. Після війни з'ясовувалося, що в торгівлю були втягнуті й поліція, і представники армії. Було боляче бачити те, що відбувається з моїм поколінням. Психологічно для них все починалося як гра, але закінчилося трагедією.

_

_

Мені хотілося створити проект, який покаже цю проблему. І підкреслити, що система може врятувати таку молодь, якщо працюватиме з нею до того, як вона виявиться втягнутою в світ криміналу. А туди, як правило, потрапляють слабкі люди, що легко піддаються впливу. Усе це йде з сім'ї. І надівши на ув’язнених маски, я хотів показати, що очі за цими масками – це очі вразливих дітей. Ми працювали разом із психотерапевтом, я спілкувався з цими людьми про їхнє дитинство, і завдяки цьому підходу я легко отримав дозвіл влади.

Оскількивже мова зайшла про дитинство: нещодавно ви зрежисували мультфільм...

А як ви дізналися? Це новинка, ще навіть прем'єри не було.

Культура

5 причин посетить «Киевский Интернационал»

В інтернеті вже є кілька кадрів звідти. Чому ви вирішили звернутися до анімації?

Я виріс на коміксах і досі їх люблю – серйозні художні речі на кшталт Cages Дейва Маккіна, Алехандро Ходоровського та Мебіуса, а також анімаційне кіно. Крім того, останні 20 років я виступав у ролі кінопродюсера, зокрема й для моїх друзів. 14 років тому у мене з'явилася своя студія – неурядова організація Kreativni Sindikat. Вона продюсує виключно експериментальні та анімаційні фільми. Я написав кілька власних сценаріїв, які ми так і не втілили в життя, а також створював сценарії для соціальної реклами - теж анімованої. Тож я вирішив знайти фінансування для створення власного мультфільму, і ось, через п'ять років я нарешті закінчив роботу над ним.

Але ця робота – «Як гартувалася сталь» – є гібридом анімації і документальних зйомок: тло для мальованих сцен знімалося на реальному заводі. Концептуально це відігравало для мене важливу роль, тому що сам по собі я не аніматор, а режисер, сценарист і продюсер; але також оператор і монтажер. Тому на світ з'явився своєрідний «документально-художній фільм» – у тому ж сенсі, в якому ним є моя робота East Side Story (проект Грубича, присвячений жорстокому розгону гей-прайду в Хорватії. – Ред.) і згаданим вище Velvet Underground. Як художник я люблю експериментувати, і мені важливо експериментувати з новими форматами.

Ті кадри мультфільму, що я бачила – це ніби герої Міядзакі заблукали в пейзажах Тарковського. Це мені здалося?

Ні-ні, браво! Я обожнюю Міядзакі, особливо «Віднесених примарами». Я поважаю його підхід як автора і як людини, тому що в його роботі, в кожній лінії видно високоморальну і духовну людину. Його підхід до мистецтва здається мені дуже відповідальним. І Тарковський – великий автор, яким я дуже захоплююся і в якому знаходжу все те ж поєднання натхненності і креативності.

Коли ми створювали наш мультфільм, то хотіли дотримуватися мінімалістичного підходу до руху, як у аніме. Але я довго обирав, як виглядатимуть самі персонажі – батько і син. У нас було близько десятка варіантів, перш ніж я зупинився на фінальному.

Для вас важлива тема війни 90-х. А який із фільмів про ті події здається вам важливим?

(Після певних роздумів) Я б назвав «Андеграунд» Кустуріци – це божевільний, сюрреалістичний тригодинний фільм. Але Кустуріцу недолюблюють через його політичні переконання.

В Україні він теж персона нон грата.

 В Україні теж? Правильно, адже він симпатизує Росії. Він і раніше був шанувальником Мілошевича та «великосербської» ідеї. Дуже шкода, що автор такого рівня дозволив собі настільки ниці та грубі прояви емоцій, всю цю низинну націоналістичну ейфорію. І дуже шкода, що один із найбільших, на мій погляд, європейських режисерів у цьому випадку не керувався етикою.

З повною программою «Київського Інтернаціонала» можна ознайомитися на сайті «Центру візуальної культури».

Статті до теми

Главное в разделе

Культура

Сучасне патріотичне кіно: що дивитися?

Культура

Покупець не відмовилася від порізаної картини Бенксі

Популярное на Телекритике



Дуся

Анастасію Приходько перевдягли в хлопчика заради «Секретного фронту»

Дуся

Марченко попрощалася із шоу «Танці з зірками»

Дуся

Забудьте «Олю» якнайшвидше: «Новий канал» та «Квартал 95» готують нестандартне гумористичне шоу

Суспільство

Що не так із серіалом «Марк+Наталка»?